Контакт

«КОНТАКТ» Надворі був трішки прохолодний липневий ранок. Поснідавши, я як завжди пішов працювати на город. Приблизно опівдні сонце було в зеніті. На той час, я вже добре заморився. Зайшовши до хати, я трішки перекусив, і пішов з друзями плавати на затоплений піщаний кар’єр. Ми йшли хвилин з двадцять, ні на хвилину не припиняючи говорити. Як тільки ми побачили пляж, ми стрімголов помчали до нього. Збувшись, у шортах пірнули у воду і попливли до підтопленого велетенського екскаватора, стрибати з нього у воду. Я вирішив стрибати у іншому місці,у вищому, ніж ті троє шибайголів. Я довго стояв біля краю, вагаючись. Мені здавалося що моя голова от-от лусне від думок: що там, як там глибоко, а раптом там мілко, що буде якщо я не так стрибну, тощо? Відкинувши всі зайві думки геть, потужним стрибком я відділився від поверхні «залізного гіганта». Пірнувши ,я відкрив очі і побачив на дні гарний камінець, завбільшки з «великий» палець. Взявши його в руку, побачив якусь споруду. «Допливти я до неї не зможу.» подумав я і відштовхнувшись від дна я підіймався до світла. Винирнувши я побачив своїх здивованих друзів. - Гей!!! Ви чого?- запитав я знову - Гей!!! Ви чого??? - Як ти … - щось про бормотів Іван. - Що «як я»? - Я ти так довго пробув під водою? - Тобто? Хіба двадцять секунд це довго? - Двадцять секунд? Я нерозумію, чи ми чи ти з’їхали з глузду? Тебе не було хвилин п’ять, якщо не більше. І це не остання дивина що трапилась зі мною. - Годі, годі, годі, стоп! Це все цікаво, але до цієї теми повернемося згодом. – допливши до сходів, почав розповідати, а точніше благати – Я пірнув і знайшов ось цей невеличкий камінець. Ще, там я побачив якусь споруду. Я прошу вас розгледіти це все разом зі мною. Ну, хто «за»? Але попереджаю, туди просто пірнувши не допливеш. Потрібно стрибнути з верхнього містка. На диво, всі погодились. Відпочивши, ми піднялися до містка. Взявшись за руки, на рахунок «три» ми пірнули і погребли до тієї цікавини. Підпливши ми побачили що це великий куб, що висить у повітрі, а точніше у воді. Знизу був круглий отвір (через який ми залізли у середину). Три стіни, стеля і підлога були звичайно сірі, як бетон. А інша стіна була рожевого кольору, як мій нещодавно знайдений камінчик .у стіні була ямка, за контуром і товщиною збігалась із камінцем. Було очевидно, камінь це уламок від стінки. Я повернув його на місце і стіна почала сяяти рожевим кольором, а на відчуття як вода, тільки сильно давить. Засунувши туди голову, я зрозумів що це портал, вихід з якого знаходиться у якійсь глибокій водоймі. Голова від тиску почала боліти і я повернувся назад. Я тільки голова переболіла, ми стрибнули у портал і попливли у гору. Винирнувши і побачив що крім мене у воді нікого немає. Я пірнав і щоразу я нікого не бачив. До мене дійшло що й кубу немає. Але я не покидав надії. Пірнаючи, я щоразу був ближче-і-ближче до дна. І нарешті, коли я став на дно, а голова була над водою, я подумав: «Який біс запхав мене сюди?! Хмм… А може це Божа воля? Може це якась місія доручена мені? Я… Я… Я не знаю.» Вода немов би висихала. Врешті решт вода висохла. Прямо поперед мене почав ворушитись невеликий камінь. Разом зі страхом та цікавістю, я відсунув той його своєю тремтячою ногою. З-під нього виглядало «щось». У моїй голові вирували думки: «Що це? Тварина, рослина,гриб, чи може велетенська бактерія переросток? Хтозна». Це «щось» За описом виглядало приблизно так: заввишки 25-30 сантиметрів, тулуб без рук без ніг і йде під землю, голова як кулак завбільшки, два маленькі ока, паща. «Щось» вхопило мене за ногу своїми зубами. Шарпнувши ногою, я відірвався від «щось». Глянув на рану, з неї сочилась кров, і нестерпно пекло. Раптом «щось» почало верещати нестерпно високим голосом. Земля навколо почала дрижати. З під землі почали вилазити велетенські «щось». Не дивлячись на страх і біль я почав шпарити немов навіжений . «Ні, ні, ні, і ще раз ні! Це точно не Божа воля!» Подумав я. «Тільки б не спіймали! Тільки б не спіймали!» Кричав я шпаривши поміж цих тварюк, шукаючи вихід. Від болю я впав на пісок і зомлів. «Кінець» подумав я. Та на цьому діло не закінчилось. Я прийшов до тями і побачив що поперед мене стояв хлопець. Який нічим не відрізнявся від інших підлітків. -Привіт. – сказав він. -Привіт. – відповів я. -Ти з Землі? -Так. -Як тебе звати? -Давид. А тебе? -Як назвеш. -Тобто? -Моє ім’я дуже велике для твого сприйняття. -Мені не було б приємно якби мене називали не моїм іменем. Тож, говори. -Моє ім’я Абд Халіф Думан Абулус Беріон Кір Ауріолон Юс Лазавер Фаліх Намо. -Ого-о. Я прийму твою пропозицію. Я запам’ятав тільки Кір. Тож… твоє ім’я буде Кір. Згода? -Згода. -Я з Землі. А ти? -Я з планети Терра. -То ми на Террі? -Ні. Ми на темному боці Місяця. -А хіба на Місяці є життя? -Не зовсім. Ми у сфері. У цій сфер все з моєї рідної планети, тварини, рослини, навіть гравітація та сама. До речі, портал може викинути тебе у будь-якому місці, але в межах сфери. Тебе викинуло до гіролій. -Так ось як вони називаються. -Тобі пощастило. Від них мало хто може врятуватись. -Для чого я тут? -Не знаю, доля. -Значить доля... -Ходім зі мною. -Ходім. Ми зайшли у якийсь великий двір. «Перед тобою дванадцять кубиків. У кожному є одна зневоднена істота». Промовив Кір. -Та-ак. А що далі? – запитав я. -А далі... Перед тобою дванадцять речей. Окремою річчю можна керувати окремою істотою. Якщо ти правильно обереш істоту і річ, то вона твоя. Зрозуміло? -Зрозуміло. Я став мислити за допомогою будь-яких математичних формул. Отже, істот 12, значить число 12. 12 складається з 1 і 2. 1+2=3. 3+ моє улюблене число (7), виходить: 3+7=10. 1+0=1. «Істота буде під номером 1» подумав я. На столі лежало 12 речей: сопілка, доміно, віяло, свисток, колода гральних карт, шахи, арфа, запальничка, гральний кубик, м’ячик-стрибунець, пісочний годинник і навісний замок. Тож будемо йти за трішки іншою формулою. ¬¬¬¬Речей 12, значить 1 і 2. 1+2=3. Моє улюблене число(7) – 3=4. Отже виходить 4. -Була-не-була, нехай буде істота номер 1 і річ номер 4 (свисток). – сказав я. -Ти впевнений? – запитав Кір. -Ні. -От і добре. -Що далі? -Далі… Далі ми перевіримо твою інтуїцію. Отже, зараз ти виллєш склянку води на куб. як тільки істота з’явитья дмухнеш у свисток. Ясно? -Ага, ясно. А якщо я дмухну, а істота не буде мене слухатись, то що? -То що? То що? То тікай доки живий! -Ну я тобі дякую, друже. А потім що? -Ну якщо річ не та і ти погано бігаєш, то потім в тебе вже немає. -Від собак я тікав. Що правда були невдалі випадки. -От і навчишся тікати. Лий! Я вилив воду на куб і він розтікся по кам’яному столику. Із синьої калюжі що утворилася, почала вилазити істота, того ж кольору. Істота повністю вилізла і синій колір з неї з повз у низ -О. Це Фуріоноптерікс. - Із захватом вимовив Кір. -Фурі… хто? - Запитав я. -Фуріоноптерікс. Дуже давно його предок Самаел побував на вашій планеті. Самаел залишився легендою на Землі. Його знають як:«Самаел син пустель». -Зрозуміло. Чесно кажучи Фуріоноптерікс виглядав не дуже гарно. Ви тільки но уявіть: чотири лапи, задні як у собаки тільки з вісьмома пальцями, передні чимось нагодують руки і теж по вісім пальців на кожній, шерсть середня за довжиною фіолетова,очі як у ящірки. Одним словом «жах». Поряд пролітало щось схоже на пташку. Фуріоноптерікс, як це огидно не звучало б, вивернувся. Із рожевої пащі стирчало рядів п’ятнадцять гострих як лезо зубів. З горла, як гармата вилетів пучок фіолетових язиків, що схопили пташку і потягли. Фуріоноптерікс вивернувся назад як нічого не сталося. «Свисти!» - гаркнув Кір. Ну я і засвистів, але свисту не було. Не відводячи від мене погляд Фуріоноптерікс стрибнув на землю. Довго не роздумуючи я рвонув стрімголов у інший бік. «Тепер, якщо виживу точно жодна собака не наздожене» подумав я, і ще швидше ломонувся у перед. Загнавши себе ледь не до смерті я видерся на якесь високе дерево. Раптом згори донісся чийсь хриплий голос: « Ну й спринтер ти, таку відстань за такий час подолати. Поважаю! Повільно підіймай голову. Попереджаю не кричи!». По моєму тілу промчали три дивізії спеціально навчених бігових мурашок. Підвівши голову, я не втримався. -Я ж тобі говорив: «Не кричи!» - гаркнув Фуріоноптерікс. - Це кінець?- запитав я чекаючи відповіді. - Ні – відповів Фуріоноптерікс. - Тобто, ти мене не з’їси? - Звісно що ні. Ти ж мій господар. Я хотів перед тобою приклонитись, а ти дременув. - Та що ж це виходить. Моя інтуїція мене не підвела? - Ну виходить що ні. - Цікаво… - Вилазь на спину, повертатись будемо. Ми прибули на місце. Знесилений, я впав на землю і через кілька хвилин втратив свідомість. Та бувши ще при тямі я почув таку фразу: «Біжи, розімни кістяк перед подорожжю» що сказав Кір. Я опритомнів у якійсь білій кімнаті, схожою на лабораторію. - Де я? - Ти в Храмі науки. - А що це «Храм науки»? - Храм науки це будівля у якій все побудовано моїм розумом і руками. Я монах. Я не можу повернутися додому доки не створю такий винахід, який ще не вигадали на Террі. -Зрозуміло. А де зараз Фуріоноптерікс? -Готується до подорожі на Землю. -Я полечу разом з ним? -Ні. Ти повернешся через машину часу. -Я хочу його побачити. -Ходім. Ми вийшли з кімнати і йшли якимось коридором, зайшли у кімнату. Там спав він. Фуріоноптерікс відкрив очі і запитав: «Яке твоє ім’я господарю?» -Давид, а твоє? -Як назвеш. -В тебе що, теж велике ім’я, що я не зможу запам’ятати? -Ні, в мене його немає. -Співчуваю… -Нічого страшного, я звик. -Ні, ні, ні і ще раз ні. Ми це так просто не залишимо. Ти Фуріоноптерікс? -Так. -Тож твоє ім’я буде… Фурія. -Дякую тобі за ім’я. Я скоро відлітаю, мені треба відпочити. -Гаразд, відпочивай. Ми вийшли і повернулися назад, до тієї кімнати у якій я опритомнів. -Твоя подорож добігає кінця – промовив Кір – Ти хочеш додому? -Я не знаю. Я не знаю чи я хочу тут залишитись чи вдома. -Тут ти не залишишся через те що я монах, якщо хтось з патрульних дізнається що ти був тут, то мене зроблять вигнанцем. Через те, що я порушив «клятву монаха»: «не вступати в контакт з іншим розумним життям». -Ти заради мене порушив клятву? -Ну, виходить що так. -А я хотів у тебе запитати. -Питай. -На Террі всі виглядають як люди? -Ні, і я і всі інші терраторіанці виглядають інакше ніж люди. Таке тіло я обрав за допомогою мого нового винаходу, що створює будь-яку оболонку. -А яке твоє справжнє тіло? -Тобу цього знати не треба. -Як скажеш. Ти знаєш краще, ніж я. -Я завантажив машину часу. Як тільки ти зайдеш у енерго-поле, то через кілька секунд ти опинишся у своєму тілі, у той час у, у тому місці де ти був у той час. -Зрозуміло, я готовий. -Гаразд, заходь. Я зробив крок у перед і промовив: «прощавай друже, прощавай». Я відкрив очі, поперед мене була темрява. Я відчув запах, запах рідного дому. Я лежав у своєму ліжку, у своїй кімнаті, у своїй хаті. Надворі була темна ніч. Ви навіть не уявляєте якого я зазнав розчарування, коли дізнався, що все це був лише сон. Я почав тихо ридати. Від сліз я заснув. На ранок я прокинувся і побачив, що на моєму ліжку лежить металевий свисток з металевим ланцюжком. Не згадашви про сон, я вдягнув свисток на шию і пішов працювати на город, а потім плавати на кар’єр. І тут я згадав і про свисток, і про сон. Я видерся на деревину і засвистів, але свисту не було. З високої трави рознісся моторошно знайомий голос: «Господарю, Фурія до ваших послуг». Ви навіть не уявляєте , що я тоді відчув. У той момент я викрикнув: «Контакт відбувся!!!» FIN